Брати наші менші. В Зоні

Класна стаття:  als_vc.shtml

До Зони повертаються ведмеді, яких ніхто, крім роботів-фотопасток, не бачив. Ведмеді, про яких старі нелегали складають страхітливих легенд, аби вночі, дорогою на Прип’ять через чагарники і болота, лякати першоразників до дрижаків у жижках. Думаю, я бачив сліди ведмедя у 2010-му і 2011-му році. 
До Зони повертаються лосі і олені. У вересні серед ночі в поліській глушині я завжди молюся, аби вони звідти забралися до дідька лисого: на кожен кілометр лісу реве по лосю, який шукає пару і реве, як збитий месершміт. 
Гарно написав автор статті про: «щільність звірів недостатня». Знаходиш так собі хату серед заметів, завалюєшся блаженно і гучно хропти, прокидаєшся, виходиш на двір, а все навколо в кабанячих і вовчих слідах, яких ввечері не було.
Жаль, що екологам доводиться самим шукати тварин, як цей пан розказує у статті. Коли вони не потрібні, виходить навпаки: йдеш собі вночі натоптаними стежками, а тут з темряви ці коняки на тебе починають шипіть. Роки три назад друг витягнув мене майже з-під копит, недалеко від села Копачі. 
Гарні знімки з фотопасток. Всього сто кілометрів від Києва. Люди ще не все встигли засрати. 
Не можу відірвати очей від рисі. Не можу забути минуле літо: я чув її рики і важелезне дихання в сусідній кімнаті. Я тоді додумався розкласти спальник в кинутій хаті, поряд з її кублом, поряд з рисятами, яких не помітив. Ми тоді забарикадувалися, а вона всю ніч ходила навколо дому і рикала собі, дихала тяжко і хрипко. Ранком ми втекли. І знаєте що? Вона прекрасна.