Перспективи

Кажуть, Смерть гуляє вулицями кинутих міст, але то брехні нахабні — вона давно пішла звідти, знудилася в кінець, вишкрябала косою пару матюків на прип’ятських кахлях і бадьоро потопала у царство живих. І поки ходить де-інде, можна витворяти що завгодно. Ніби мати пішла у справах, а діти самі вдома лишись: от і бісяться здурячки.
Головне, з сірниками не бавитись: не спускатися в підвали медчастини, не приміряти шоломи ліквідаторів — артефакти самопожертв і звитяг давно-забутого. Головне, не вдягати їх отруйні плащі і не замотуватися в трухляві мантії з нашивками «Смерть». Бо вона тебе знайде: зайде в квартиру, поставить косу до стінки, сяде поруч, накотить стограм за компанію, покрутить пальцем у скроні, скине капюшона і скаже: «Пора».
У тебе прихопить моторчик — у Смерті твоє обличчя. Вона розкаже про всю малину біля відстійників радіоактивної техніки, нагадає про стиглі суниці під жовто-червоними знаками радіації, про тисячу літрів води з отруйних водойм. Спам’ятає бутерброди, що падали на руберойд прип’ятських дахів, а ти керувався правилом швидко підняте не впале, здував бруд з паштету і безтурботно закушував херсонські спирти у вечірніх променях молодості.
Вона міцно візьме тебе за руку і проведе через все Місто: ти малеча рюмсатимеш, тупцятимеш ногами і кричатимеш: «Не хочу!» Протягне тебе площею, в бік нестямно зарослого і так само чарівного кафе «Прип’ять», заведе в медчастину, у сиру кімнату з розбитими вікнами і мохом на підлозі, нашкрябає косою слово «Хіміотерапія» на дверях, щільно їх за собою зачинить і піде у царство живих.