Пєта Торпєда: металіст і алхімік
Пару днів назад помер Пєтя Торпєда — легендарний мужик із села Радча. Колоритний був тип. Господом клявся, що це його пояснювальна судді: «Рибалка з мене нікудишній, але я пішов ловити рибу в місто Прип’ять, тому що хочу вийти з запою, а в селі Радча це зробити не можливо».
Пєтя хвацько пиздив залишки чорметів, регулярно пробував розібрати на лом ділянку ж\д шляхів Радча-Вільча і барижив хардовим денатуратом, про який йшла дурна слава навіть у тусовці тутешніх металюг.
Вони збиралися в місцевій ригалівці: засмаглі від літа і брудні від рештків мастил. Неспішно сьорбали бодяжене пиво, вигризали бруд з-під нігтів і хриплими голосами травили про Пєтіне пійло. Говорили, ніби духи болота живуть у тих спиртах. Чуваки, які пили тої шмурдловини більше пів літри за раз, ставали дивні: їх переставав цікавити метал, гриби не цікавили, навіть курили менше. Ніби печаткою Диявола відмічені.
Льоня Дупель, його з духовної семінарії за бухло вигнали, в такі моменти завжди хвилювався і розказував пророцтва про Антихриста, який організує для всіх обов’язкову штамповку. Льоня досі не міг розібратись, шо воно таке, та печатка: біометричний паспорт чи ідентифікаційний код? Але іноді казав, шо може і Пєтін самогон.
Пєтя був чувак видатний. У нього і дружина була. Страшна, як газова гангрена, але він її любив. Пиздив, як барабан, але любив страшенно. На день народження завжди топав у ліс і збирав купу-купезну білих грибів до свят-столу.
А ще, Пєтя іноді приймав гостей. Розкривав обійми дивного світу навколозоння перед заїзжими київськими гаврами, у яких текли слюні від одного слова «Зона» і які все життя мріяли торкнутись до чогось крутішого за клавіатуру, бетонні джунглі і ляльковий глем. Він єдиний, хто не зрадив світлому андропівському дитинству (портрет з вітальні так і не зняв) і за покупками ходив з авоською та шматком старезної хокейної ключки TISA. Холодними осінніми ранками він будив мене, пропонував збігати і тяпнуть пару залізячок, кіло на триста: профінансувати день. Я відмовлявся, він наливав, я пив, але знову відмовлявся.
Пєтя знімав свою авоську, шапку знімав і ми перли через всю Радчу в магазин: купляти сигарети без фільтру, таритися міцним пивом і зачіплятися по дорозі зі знайомими прикордонниками, слухати байки про останню партію сигарет контрабасом до братньої республіки Бяларусь. Крутячи в руках блок контрабандного Мальборо, я іноді думав, а в якого біса я тут взагалі роблю?
Тут ходять маршрутки пару разів на день і маса можливостей для саморозвитку — звалити подалі, наприклад. Тут багато є ще чого: горища кинутих хатів, де такі як Пєтя ховають наркоту. Є чистий сосновий ліс і крижана, прозора Медведка — промінці щастя-радості і майже ландшафтний дизайн на затишкові мотиви. Жаль, колючого дроту нема. В цій частині передзоння обійшлися без нього. Пєтя на це завжди жалівся: можна було би здавати і дріт. Я йому якось сказав, що Україна збирається відмежуватися від Рашки захисною стіною: Пєтя думав, шо ідея погана — за рік стіну тупо розберуть на метал.
Сумуватиму за дядьком. Хай душа його летить стрімко-стрімко до мародерського раю. Хай там будуть бурхливі ріки гіркого чернігівського пива, хай будуть всі друзі, яких посадили і яких він так давно не бачив, за якими навіть скучив трохи. Там не треба буде никатися від тепловізора, коли біжиш до Люсі з Білорусі повз всі на світі прикордонні пости. А у персональному едемі Пєтю хай чекатиме вісімдесят кіло цнотливої, блискучої міді. Я точно знаю: його це вштирить.
Класний був чувак. Таких нема у вашій френдленті.
