Terra Incognita

Скоро весна, відкриття всіх на світі туристичних сезонів і мені в приват вже тарабанять: розкаж-розкаж, як попасть в цю твою Зону. Колись щедро травив направо й наліво, та зараз — не стану. 
Знати маршрути варто лиш тим, для кого помийка стала домом. А шукачам пригоди на раз важливо відчутися у в’язкій чорноті Терри Інкогніти. Замочити спальник у зливу і розвести багаття вночі серед лісу, під навісом облупленої казарми. Серед всіх протягів і холодів весняних вітрів — сушити брудний і затхлий одяг. Шукати колодязь, пити з калюжі, шукати колодязь, пити з калюжі. Падати втомою у смарагдові серця боліт, заблукати в безіменних урочищах і нарешті дійти до мети.
Славного року 2010, нелегальний туризм ще не був таким затасканим мейнстрімом. Холодний і дощовитий жовтень. Всі мряки і тумани впали на Полісся, всі холодні краплі німо тарабанили старими асфальтами Карпилівки, від якої порожньою пляшкою до колючого дроту можна докинути. 
Мій другий раз. Темряви ночі, темряви салону. Поряд, так само на голках, сидить напарник. То для нього було вперше, але неміч однакова. В нього з собою ламінована мапа: там все так дрібно — нічого не розібрати. Я ледь пам’ятав з перепугу дорогу і заблукав ще до колючки. Ми тинялися ярами, я впав у яму і вирішив, що кордон Зони пройдено. Заблукали серед ночі, вийшли назад в село самі без тями і помітили вогні. Ховалися пів години. Тридцять хвилин лежали під гігантською опорою ЛЕП. Дебіли. 
Два дурня валяються серед пряних туманів полів, серед сухої, ламкої і жовтої трави. Розпластались на холодній землі і втичать то на вогні поодиноких хат, то на скелети опори ЛЕП, то на розцятковані зорями чорноти неба… і не знають, що робити. Ми тоді таки попали в Зону. Таки помісили ногами канали, послухали вовчих виїв і забилися в хату з яскраво-синім парканом. Вийшли назад дуже скоро і ледь доповзли до машини.
Пройшло п’ять років. Зараз я згадую це і думаю, який був смішний і безпорадний, знайомлячись з Зоною. Але чорт забирай, це було прекрасно.