Ямпіль

Ямпіль: праве передсердя Чорнобильщини і там з боліт стирчать ікла-уламки парканів, а переламані хребти дахів – звисають у порожні кімнати. Там старі асфальти з потрісканою шкірою: загрублою від гусіні важкої техніки, схованою під мохом і минулорічним листям. Там постріляні знаки і випотрошені черева синіх поштових скриньок з бадьорими листами і рівним почерком.

Там пару хатин є кинути змерзлі кості: впасти на підлогу, голосно відхекатися, врубити налобник, подихати парою на його промені гідності, слухати вовчі виї, відпочити і побігти у пітьму. Туди, де густі тумани падають на вологу росою траву і ніби ходиш в молоці по коліно, а глянеш у небо – темінь чорна і ковдра зоряна, ти про таку мріяла у дитинстві, засинаючи.

Я іноді приходжу в Ямпіль, падаю на ґанок і палю багаття до світанку. Ніби дачу купив. Ніби знайшов спокій і вросту сюди корінням щастя-старості. Ніби помру в оточенні друзів і галасливих онуків. Їх тут багато: голоси померлих і привиди зі сріблястого туману. Вони злітаються на багаття, розказують про своє минуле і моє майбутнє. Шепочуть прості історії щастя і горя, алгебру життя і смерті, малюють траєкторії долі на холодній землі, а світанковими сутінями – тануть польовою димкою.

Тріскотять дошки, шиплять у багатті обламані ікла парканів, а я грію кості і думаю буває, що далі йти не треба в цю Прип'ять. Що я вже прийшов. Але йду.